Справу № 990/62/24 Велика Палата вирішила красиво. Настільки красиво, що всі судді адміністративної юрисдикції у її складі написали окремі думки.
Усі !!!
Тобто ті, хто професійно роками займається публічно-правовими спорами, раптом виявились менш переконливими за колег, які спеціалізуються на криміналі, господарці чи цивілістиці — але краще знають, як треба оцінювати дискрецію ВККС.
Мабуть, це і є справжня єдність судової практики.
Трохи про конструкцію
Голова Верховного Суду:
- здійснює правосуддя у Великій Палаті,
- є членом Вищої ради правосуддя за посадою,
- бере участь у врядуванні судової системи,
- а потім голосує у справах, пов’язаних із органами цього врядування.
Юридично — все законно. Конституція дозволяє.
Але з точки зору інституційної гігієни — це як одночасно бути арбітром і членом дисциплінарного комітету ліги. Формально можна. Питання — чи додає це довіри.
Про дискрецію
В окремих думках чорним по білому написано:
- межі дискреції ВККС не є неосяжними;
- стаття 19 Конституції ніхто не скасовував;
- вихід за межі процедури — самостійна підстава для визнання рішення протиправним.
Але більшість на одного суддю вирішила інакше.
Бо, очевидно, дискреція — це тепер еластичне поняття. Може розтягуватись залежно від потреб моменту.
Про спеціалізацію
Виникає просте питання.
Якщо адміністративні судді Великої Палати в один голос кажуть: «Колеги, тут є проблема з межами повноважень», а їх не чують — то, можливо, нам варто визнати новий принцип:
суддя Верховного Суду — універсальний юрист з повним пакетом знань по всіх юрисдикціях за замовчуванням.
І тоді дійсно навіщо спеціалізація?
Навіщо роками формувати адміністративну доктрину, якщо її можна переглянути голосами тих, хто цією доктриною не живе щодня?
І головне.
Рішення чинне. Воно законне в процедурному сенсі. Але проблема не в формальній законності. Проблема — в сигналі.
Чи є це доброчесним?
Коли:
- усі судді адміністративної юрисдикції виступають проти;
- Голова Верховного Суду одночасно є членом Вищої ради правосуддя;
- і саме у справі про межі повноважень органу суддівського врядування відбувається відступ від усталеної позиції — це вже не просто зміна практики.
Це інституційний тест.
Бо доброчесність — це не лише відсутність криміналу. Це відсутність конфлікту ролей. Це уникнення навіть тіні впливу. Це підвищена обережність там, де система дозволяє скористатися конструкційною перевагою.
Довіра до суду — річ крихка. Вона не ламається одним рішенням.
Вона повільно тріскається тоді, коли рішення виглядають занадто зручними для органів врядування і занадто нечутливими до позиції спеціалізованих суддів.
І тоді питання вже не лише юридичне.
Питання — етичне.
Можливо, це новий стандарт незалежності? А можливо — новий стандарт її імітації?
І тут виникає ще одна небезпечна тенденція.
Про розрив між законодавчими нормами та їх судовим «перекроюванням» у питанні оцінювання суддів прямо наголошував народний депутат, заступник голови Комітету з питань правової політики Роман Бабій.
Йдеться не просто про різне бачення процедури.
Йдеться про несумісність між законом як нормативним приписом, ухваленим парламентом, і законом як продуктом судової інтерпретації.
Коли текст закону встановлює одні межі та правила, а Велика Палата фактично формує іншу модель їх застосування — це вже не тлумачення. Це переписування.
Суд не може підміняти законодавця, навіть якщо це робиться під гаслами «доцільності» чи «системності». Бо як тільки правозастосування починає створювати нові регуляторні конструкції, які не випливають із буквального і системного змісту норми, — це вже зона нормотворчості.
А нормотворчість — це компетенція парламенту.
Особливо небезпечно це виглядає у сфері кваліфікаційного оцінювання суддів, де мова йде про межі дискреції органів суддівського врядування. Якщо межі, встановлені законом, можуть розширюватися судовою практикою — то завтра вони можуть і звужуватися.
І тоді питання вже не в одному конкретному рішенні.
Питання в тому, чи не переходить Велика Палата з ролі правозастосовного органу в роль фактичного суб’єкта нормотворення.
Чи не відбувається в цій ситуації поступова зміна балансу гілок влади, коли суд через інтерпретацію фактично формує нову регуляторну модель, що належить до компетенції законодавця?
А це — вже інша архітектура влади. І вона Конституцією не передбачена.
